Потім, коли полум'я у вогнищі почало загасати і мені набридло згортати палицею попіл, я раптом згадав, що вже понад рік не виїжджав за межі свого ветеринарного району. Згадав це, і хтозна-чому мені стало так весело, аж я всміхнувся. Цілий рік не залишав я цієї зеленої глушини між Кестеном і Триградом.
Щоразу, думаючи про відпустку, я відчував дивну тривогу. І міркував: «Ось, приміром, завтра почнуться ці вільні дні, позбавлені всяких службових обов'язків. Чудово. А потім?» Стільки привабливого крилося за тим «потім», що я просто не знав, чому саме віддати перевагу, аби не прогадати. Я міг би, наприклад, податися в ліс пополювати на вовків або поїхати в село Ликіте до лікаря Начевої і, зустрічаючись щодня з її чоловіком, кидати на нього зарозумілі й нищівні погляди. І вовки, і поїздка в село Ликіте здавалися мені дуже спокусливими. Не менш привабливою була можливість купити собі в Смоляні з десяток романів і, користуючись цілковитою волею, замкнутись у хаті й читати їх з ранку до вечора. Це було б добре, звичайно. А що мені заважало, приміром, щодня після обід ходити в гості до моєї синьоокої знайомої? Я б допомагав їй переглядати учнівські зошити, а той огидний тип скаженів би від ревнощів під черепичним піддашком! Нехай і йому трохи помуляє очі ота Халілова чешма!
Скільки ще інших цікавих речей я мав на оці!
Але цього вечора серце моє не сприймало нічого. Що б я не вигадував, воно лишалось байдужим. Воно тільки чомусь сумувало, а чому — хтозна.
І я переставав думати про милі та приємні місцеві речі. Навіть полювання на вовків викреслив зі своїх планів. Вовки — то, звичайно, героїчна справа, але й вона вимагає бодай елементарної умови: треба мати рушницю, і найкраще — з двома цівками. А я мав тільки сачок — ловити метеликів, а про таку рушницю міг лише мріяти. Тому я й облишив думати про вовків.
Усупереч всім правилам послідовності й асоціативним зв'язкам у мисленні я раптом згадав одну корчму в Софії, де рік тому ми обідали з Авакумом. Той спогад так несподівано виплив з якогось потаємного куточка свідомості і водночас був такий приємний, що я не втримався і голосно засміявся. Щось подібне я, напевно, відчув би, коли б, повернувши голову, зненацька побачив схилену над моїми старовинними діжами чарівну Балабаниху з Момчилова. Чудасія, та й годі, тут можна було посміятися.