Це, звичайно, мене обурило, і я почав розмахувати руками, підвів голову. Не було ніякого сумніву, що силует навпроти спотворила моя втома — адже сьогодні я забагато ходив розгаслою від дощів дорогою. Це могло трапитись і з найкращим списоносцем. Дивуватися нічого!

Я повернувся спиною до тіні й зо зла почав розпалювати згасле вогнище. Під гарячим попелом ще виблискували червоні, наче рубіни, великі жарини. Я наклав хмизу, трохи подув, і невдовзі грайливе полум'я почало лизати задимлений ланцюг, звислий над вогнищем. Іноді, коли не було охоти йти до корчми, я чіпляв на ланцюг невеличкий казанок і парив картоплю або мамалигу. Та цього вечора в мене зовсім не було апетиту, навіть не хотілося думати про їжу. Певно, через негоду...

Підклавши у вогонь велике поліно, я підсунув до вогнища триногий стілець і сів навпроти полум'я.

Було хороше й приємно. Але трохи сумно. В серце знов заповзло відчуття пустки. Я знав, що нема причини сумувати, адже в мене все гаразд. Склав місячний звіт, кооперативна худоба здорова, надій молока в моєму районі зростав хоч і повільно, але невпинно, а корова Рашка здобула славу в окружному масштабі. Чого ж мені сумувати? Зуби в мене не боліли, плигав у висоту й довжину не гірше за будь-якого місцевого самодіяльного спортсмена.

Одне слово, не було ніяких причин сумувати, а надто почувати себе самотнім. Справді, смішно. Ранком я оглядав своїх рогатих пацієнтів, по обіді обходив ферми, брав участь у конференціях та нарадах — про яку самотність можна говорити? Тільки ввечері я лишався сам-один.

Хотілось навіть посміятися з себе, такий безпідставний був поганий настрій.