Справді, згадав я про ту корчму з доброго дива, бо не любив пити, та й взагалі такі місця не викликали в мене захвату. Але про Авакума, признаюся, думав часто, рідко минав день, щоб я не згадував його. Коли йшов дорогою в Момчилово, минаючи Зміїцю, мені здавалося, що серед зубчастих скель ось-ось майне, мов тінь, його висока пригорблена постать. Коли завертав до Ілчового шинку, щоб трохи відпочити й за звичаєм випити келих кислуватого вина, на мене раптом налітали тривожні спомини — вся мом-чиловська історія або її окремі епізоди воскресали перед моїми очима, наче відбулися тільки вчора. А коли траплялося проходити повз Даудову кошару, сховану в лісових хащах, щось стискало мені горло, і я мимоволі зітхав. Адже саме сюди Авакум привів свою кохану, і тут вона заподіяла собі смерть. І все те в ім'я краси, яка безупинно гналася за ним, мов та стріла на його теракотовому келиху, що вічно летить за сарною і ніколи не настигає її.

Ті місця були пов'язані з його діяльністю, з проявами його аналітичного таланту і з важливими моментами його неспокійного життя. Тут ми вперше зустрілися з ним, тут зародилась наша дружба, якщо взагалі може існувати дружба між обранцем богів і простим смертним, хоч і дільничним ветеринарним лікарем...

А дощ не вщухав. Завивав вітер у димарі, дощові краплини шипіли, падаючи на жаристі головешки, двері рипіли й зітхали, немов хотіли зірватися з розхитаних завіс.

Ніч була неприємна. Крізь щілини в стелі просочувалась волога, задував холодний вітер, і жовтий вогник у лампі злякано тремтів.

Сидячи біля вогнища, я думав про Авакума, а можливо, більше про себе... Гніт у лампі зачадів, жовтий вогник полум'я почав згасати, але в моїй голові народилася чудова думка, я засміявся, і дощова ніч не здавалася вже такою жахливою.